Обмін ув’язненими: крок до миру чи хибна надія?

Обмін ув’язненими між Україною та Росією приніс тактичну перемогу як Володимиру Зеленському, так і Володимиру Путіну. Однак стратегічну перемогу здобула Росія, в той час як Україна не змогла витримати баланс між звільненням своїх громадян та відстоюванням національних інтересів. Новий етап обміну ув’язненими буде залежати від прогресу у мирному процесі. Під час переговорів Україна буде добиватися нового обміну ув’язненими та заручниками, розведення сил вздовж лінії розмежування  та виконання інших безпекових положень Мінських угод. У свою чергу, Росія буде змушувати Україну прийняти «формулу Штайнмаєра», а новий етап обміну ув’язненими та заручниками ставитиме у залежність від виконання Києвом політичних положень Мінських угод.

 

7 вересня 2019 р. відбувся довгоочікуваний обмін ув’язненими між Україною та Росією за формулою «35 на 35». В Україну повернулися 24 військових моряків, які були захоплені під час подій у Керченській протоці у листопаді 2018 р., та 11 політичних в’язнів з Росії та окупованого Криму, яких засудили або запідозрили у підготовці терористичного акту (Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Павло Гриб, Олексій Сизонович, Артур Панов), участі у Першій Чеченській війні (Микола Карпюк, Станіслав Клих), зберіганні зброї та боєприпасів (Володимир Балух, Едем Бекіров), підготовці диверсії (Євген Панов) та шпигунстві (Роман Сущенко). У свою чергу, Україна передала Росії 35 осіб, яких було в основному засуджено або запідозрено в участі в терористичній організації (Володимир Цемах, Віктор Агєєв, Ольга Коваліс, Павло Черних), державній зраді (Кирило Вишинський, Володимир Галичий), дезертирстві (Олександр Баранов, Максим Одинцов), шпигунстві (Станіслав Єжов, Олександр Валехідіс, Ігор Кімаковський), посяганні на територіальну цілісність (Євгеній Мефьодов, Олександр Саттаров) тощо. При цьому серед переданих Росії осіб більшість складали громадяни України.

Хто виграв, а хто програв?

Обмін ув’язненими приніс тактичну перемогу як Володимиру Зеленському, так і Володимиру Путіну. Після звільнення громадян України, імена яких були у всіх на слуху, Зеленський зміг продемонструвати українському суспільству, що здатний домовлятися про мир та обмін ув’язненими. У свою чергу, Путін показав Заходу, що готовий йти на поступки і тепер чекає від України виконання політичних положень Мінських угод.

Однак Росія досягла стратегічної перемоги внаслідок цього обміну. По-перше, Росія уникнула додаткових санкцій за невиконання рішення Міжнародного трибуналу ООН з морського права. Так, Росія прив’язала звільнення українських моряків до видачі Володимира Цемаха та агентів російських спецслужб (при цьому Росія досі не звільнила три українські військово-морські судна). По-друге, після звільнення бойовика «ДНР» Володимира Цемаха, який міг бути причетним до збиття малайзійського боїнга MH17, Спільній слідчій групі буде складніше збирати нові докази причетності російських військовослужбовців до цієї трагедії.

Обмін ув’язненими показав, що Володимир Зеленський опинився перед дилемою: як звільнити ув’язнених та одночасно відстояти національні інтереси. Заради короткострокової політичної доцільності українській владі довелося зробити чимало кроків, які суперечили національним інтересам, особливо події навколо Володимира Цемаха. По-перше, звільнення Володимира Цемаха відбулося із порушенням Кримінального процесуального кодексу України. По-друге, передача Росії ув’язнених з числа громадян України суперечила ст.25 Конституції України. По-третє, видача Цемаха Росії негативно позначилася на українсько-нідерландських відносинах та співпраці України в рамках Спільної свідчої групи. По-четверте, видача Цемаха може послабити юридичну позицію України в Міжнародному Суді ООН, де Україна звинувачує Росію у порушенні Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, зокрема доводячи, що збиття MH17 було терактом, вчиненим за сприяння Росії.

Що далі?

Обмін ув’язненими охопив лише частину громадян України, позбавлених волі з політичних причин. За різними даними, на території Росії та окупованого Криму досі перебувають за гратами з політичних причин від 86 до 115 громадян України 86 (з низ 63 особи заарештовані у «справі «Хізб ут-Тахрір»). Крім того, бойовики тримають у заручниках 227 українських військових та цивільних осіб на території ОРДЛО, 13 з них перебувають там ще з часів битви за Іловайськ.

Однак наступний етап обміну ув’язненими залежить від подальшого прогресу у мирному процесі. При цьому Україна та Росія мають різні пріоритети щодо мирного врегулювання.

Україна намагається зосередитися на тих питаннях, де легше досягнути прогресу. Для Володимира Зеленського помітні зрушення у врегулюванні конфлікту на Донбасі дадуть змогу зберегти високий рейтинг та закріпити свої позиції серед політичної еліти. Відповідно Україна буде добиватися розведення сил вздовж всієї лінії розмежування, ремонту мосту у Станиці Луганській, нового етапу звільнення заручників та ув’язнених. Крім того, Міністр закордонних справ Вадим Пристайко заявив, що Київ буде просувати ідею децентралізації всієї України, яка має підмінити поняття «особливого статусу» ОРДЛО.

У свою чергу, першочергова ціль Росії – добитися підписання «формули Штайнмаєра» під час саміту Нормандської Четвірки. Росія прагне змусити нову українську владу, яка ще не сформулювала остаточної позиції щодо врегулювання конфлікту на Донбасі, якомога швидше виконати політичні положення Мінських угод, зокрема прийняти закон про місцеві вибори в ОРДЛО та закріпити «особливий статус» цих територій в Конституції України. Як наслідок, Росія ставить новий етап обміну ув’язненими та полоненими у залежність від політичних поступок України.

Найближчим часом позиція України щодо врегулювання конфлікту буде визначатися кількома чинниками:

  • Інтенсивність бойових дій та бойові втрати серед українських військовослужбовців на Донбасі;
  • Баланс інтересів між групами впливу всередині «Слуги народу» (Ігор Коломойський прагне швидкого врегулювання конфлікту, Арсен Аваков виступає за врегулювання конфлікту у довгостроковій перспективі);
  • Боротьба за політичні симпатії мешканців східних областей між «Слугою народу» та «Опозиційною платформою – За життя»;
  • Динаміка особистого рейтингу Володимира Зеленського;
  • Реакція проєвропейської опозиції, ветеранів та націоналістичних сил;
  • Ефективність комунікації між українською владою та суспільством щодо Донбасу.